Остання прем’єра столичного Молодого театру – «Ласкаво просимо до пекла!» в постановці Андрія Білоуса
П’єсу «Мамочки» написав ще 2006 року російський драматург Володимир Зуєв. Це твір про матерів, які шукають своїх синів, загиблих у Чечні... У версії Білоуса місце дії перенесене на Донбас. Хоча «місце дії» — не зовсім точно сказано, бо все відбувається в потойбічному світі, й лише там матері можуть щасливо зустрітися з мертвими синами-солдатами.
Прем’єра відбулася 8 й 9 травня — ніби з натяком на старий радянський звичай, коли всі театри до Дня перемоги готували спеціальні героїчні видовища. А тут на сцені — кілька цинкових ящиків для «вантажу 200» (сценографія Бориса Орлова). Власне, вистава в буквальному сенсі встає з отих цинкових гробів...
Упродовж перегляду й ще якийсь час опісля ти не можеш з певністю сказати, чи хороша це вистава — бо вона страшна. Досі думалось, що головний «спектакль жахів» у Андрія Білоуса — це недавній Homo Ferus. Так ось, «Ласкаво просимо до пекла!» — набагато жорстокіше й страшніше. Доречне застереження в програмці («неповнолітнім, особам з нестабільною психікою та екзальтованим псевдопатріотам дивитися не рекомендовано!»).
Це видовище — за межами визначень «гарно — погано», тут ціпенієш і запитуєш сам себе: «Чи справді я бачу те, що бачу? Хіба в театрі так можна»? Й лише потім розумієш, наскільки це точна й продумана річ, наскільки тонко і навіть (хай Бог простить) вишукано зроблена ця робота. Тут несподівано багато розумних, яскравих ролей, при тім, що цей тяжкий матеріал грати нестерпно й здається, що неможливо. До прикладу, є такий обгорілий персонаж з того світу, солдат Коля, без обличчя і без рук. Здавалося б — поза естетикою. Одначе Борис Орлов у цій ролі дуже по-людськи достойний (бо впізнати людину в тому персонажеві дуже важко). Мабуть, непросто «по-людськи» грати солдатів ворожої армії в час війни. Одначе в Олексія Тритенка (Сергій), Марка Дробота (Андрій), Артема Мартинішина (телеоператор Ден) немає до своїх персонажів ані тіні зла чи зневаги, що навіть спершу насторожує, але згодом розумієш, чому все саме так, а не інакше. Бо це спектакль про покаяння — хай не тепер, не сьогодні, хай навіть не на цьому світі, але ці солдати таки каються перед нами. Й без отого покаяння спектакль лишився б пристрасно-банальною антивоєнною картинкою.
І наостанок — кілька добрих слів про героїнь вистави. Тут є кілька маленьких акторських «шедеврів» — Ірина Кравченко в ролі Вєри — буквально світиться тихим золотим сяйвом, мов зійшла з портретів Рембрандта. А Наталя Кленіна (Старшенька) та Олена Куликовська (Младшенька), навпаки — стримано-графічні, наче це й не театральний спектакль, а суворе чорно-біле документальне кіно...