У «Молодому театрі» відбулася перша прем'єра нового 43-го сезону
Вистава-бенефіс Ліліани Ребрик «Ін’єкція безсмертя» поставлена за мотивами відомої п’єси Карела Чапека «Засіб Макропулоса». Ігри з часом — чи не найспокусливіша тема в літературі, мистецтві. Найневизначеніша з наукової точки зору категорія, абстрактне поняття часу турбує людство віддавна: практично в усіх релігіях присутня тема безсмертя. Від античної міфології до сьогодення час від часу з’являються взірці художніх спроб осмислити час. Людина, по суті, є творцем цього поняття, тому й не полишає спроб навчитися керувати часом, проте за межі фантастики вони так і не вийшли. Якщо назвати кілька найпопулярніших літературних творів — «Фауст» Й. Гете, «Портрет Доріана Грея» О. Вайлда, «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» Ф.-С. Фіцджеральда, — п’єса Карела Чапека «Засіб Макропулоса» посідає чинне місце серед спроб інтерпретації часу. Кожен із цих сюжетів неодноразово втілювався й переосмислювався на драматичних та музично-драматичних сценах. Те, чого не можеш осягнути, постійною занозою сидить у свідомості. Цікаве в цьому сенсі порівняння поняття часу з поняттям Бога як вищої сутності, яку людська свідомість не здатна пізнати, а лише певним чином інтерпретувати. Так само, як віра приводить людину до Бога, образ якого доступний нам в іконах, так зміна подій приводить людину до поняття часу, який вимірюється годинником, який і є іконою часу.
Мабуть, кращого сюжету для бенефісу універсальної артистки, котра демонструє прекрасне володіння пластикою, дикцією, музикальністю, не знайти. За формою постановка наближена до мюзиклу, але не перевантажена співом, танцювальні ж моменти, поставлені Андрієм Диким, тісно зав’язані на інтерпретації сюжету: вони не несуть декоративної функції, а переважно характеризують певні стани і настрої героїв, здебільшого героїні Лілії Ребрик — Емілії Марті. Попри те, що п’єса написана 100 років тому, її актуальність не втрачається. Тема твору — час, герої — так чи інакше переймаються темою часу.
Героїня Чапека на відміну від канонізованого в усіх жанрах борця з часом і шукача безсмертя доктора Фауста, шанс на вічне життя отримує не з власного бажання: можна сказати, вона стає жертвою медичного експерименту, як піддослідний кролик. Вона не знає, що їй робити таким несподіваним подарунком, всі 300 років (у виставі «Молодого театру» — 400, бо дія перенесена в наш час) вона марнує час, експлуатуючи мінімум своїх здібностей та якостей, які їй дісталися від природи і життєвих обставин. Краса, сценічний талант, спокусливість і… байдужість! Її принадливість для оточуючих відточена безліччю романів, її сценічна майстерність доведена до абсолюту, але в цьому немає головного — душі. Вона боїться великих почуттів, серйозних стосунків. Вона народжує дітей, але знаючи, що переживе їх, покидає і подальшою долею їх не переймається. Її бажають, кохають, боготворять, а її це лише дратує. Вона нудиться життям, але при цьому панічно боїться смерті. З тим, що душа старіє, вона, як натура неглибока, мириться, а от зовнішні ознаки старіння її жахають. Хто чим готовий пожертвувати, хто на що йде заради молодості — сучасний обширний медійний простір демонструє безкінечний перелік запитів і пропозицій. Це справді якась чума сучасності — індустрія омолодження.
П’єса «Засіб Макропулоса» неодноразово втілювалася як на сцені, так і в кінематографі. Композитор Леош Яначек, побачивши виставу, створив однойменну оперу. Холодна, цинічна чапеківська героїня здебільшого трактується постановниками більш лірично, м’якою, тонкою, переводячи акцент на вічну жіночність, підкреслюючи фантастично-іронічний підтекст. Постановники «Ін’єкції» безсмертя пішли іншим, більш жорстким шляхом, тим самим, можливо, декларуючи власне ставлення до основної фабули. Попри умовну жанрову легкість, режисерка-постановниця Олена Щурська практично відмовляється від комізму. Якщо розуміти «чуму» як «надзвичайно небезпечне, згубне соціальне явище», то жанр обраний з метою розвінчати божевільність ідеї якщо не безсмертя людини (це і так ясно, бо це богоборча ідея), то саме «вічної молодості» у її сучасному абсурдному розумінні. Засіб Макропулоса як рецепт вічного життя (молодості) розвінчується постановниками шляхом його дискредитації — через заниження пафосу питання і переводом його в площину психіатрії (у Чапека психіатр супроводжує лише одного персонажа, а в постановці Щурської кожен герой на стадії готовності до використання рецепта перебуває під пильним наглядом цілої псих-бригади).
Режисерка Олена Щурська розглядає трагічний аспект мрії людини про безсмертя, бо вона тягне за собою неминучість череди безкінечних втрат, які зрештою перетворять омріяне вічне життя на пекло. Тому й акцент ставить на десакралізації теми смерті, пропонуючи ідею продовження себе в дітях як алегорію безсмертя. Ідея не нова, але в контексті саме «Засобу Макропулоса» концептуальна: проголошена Лілією Ребрик (наголошую, не героїнею п’єси Еліною Макропулос, а саме живою жінкою, матір’ю двох дітей, бенефіцианткою даної постановки) пропозиція визнати дітей як продовжувачів роду провідниками ідеї безсмертя, власне, дає відповідь на запитання, чому саме ця п’єса була обрана і як вона була прочитана постановниками.
Нарочита банальність цієї пропозиції налаштовує на оптимізм, чого завжди хочеться у фіналі, і не лише вистави. Це працює на молодого глядача — у нього ці «400» років ще попереду. Дорослий глядач може, звичайно, поставити під сумнів однозначність оптимізму. Його насторожить пронизливий і нав’язливо сучасний образ юного Янека, який бездумно вкорочує собі життя за першого ж серйозного удару. Янек — персонаж алегоричний: він — наочний приклад того, наскільки безглузда мрія пережити власних дітей, адже все зводиться саме до цього.
Ремінісценціями на різні сфери сучасного життя пронизана вся вистава. Постановникам не знадобилося робити якихось значних модернізацій тексту Чапека, що тільки підкреслює його актуальність: магнатів заміни олігархами, питання про чесність судів винеси на обговорення у форматі ток-шоу… У будь-яку епоху люди однакові, їх турбують ті самі питання.
«У нас була ідея зробити танцювальну виставу, де головна героїня — зірка та актриса, котра фантастично танцює. Адже це любить і сама Лілія Ребрик. А її чоловік, хореограф Андрій Дикий, допомагав створити хореографію вистави, — цитую Олену ЩУРСЬКУ. — Інколи танці можуть стати абсурдними, перетворюватися на божевілля, охоплювати ціле місто. Сценографія у нас побудована на світлі. Художник-постановник Пилип Нірод працював на телевізійному каналі, тому добре знає зворотний бік телешоу, що теж присутні в нашій постановці. Судова справа, про яку йдеться, у виставі висвітлюється на телебаченні. І це теж важлива тема: телебачення часто формує суспільну думку, бачення, але там багато «сміття». Як серед цього виокремити справжні цінності».
Сценографічне й виконавське рішення вистави бездоганне з урахуванням завдань, сформульованих постановочною групою: відчувається, що працювала команда. Актори, нарочито без гриму, здебільшого грали не типажів, а об’єктивно безликих персонажів — учасників тиражованих телешоу. Виключення складає гострохарактерний блискучо зіграний Артемом Атаманюком персонаж Гаука-Шендорфа. Телевізійна атрибутика, промовисте, навіть інформативне, ба більше — коментуюче світло (Марі Акопян), багатофункціональні дрібниці рухомого реквізиту. Особливе враження від роботи художника Пилипа Нірода, який засобами сценографії та костюму вирішує екзистенційні задачі. І головне, лобне місце дії — прозорий бокс-трансформер, який відіграє ролі від простого входу-виходу до порталу в позасвіти. Попри те, що конструкція боксу складається з дверей, які вільно відчиняються, це пастка, в якій перебуває героїня, лабіринт, у якому блукає її стомлена душа. Стомлена сценою, стомлена самотністю, стомлена життям, стомлена страхом смерті…
Беззахисна прозорість, проникливість та пустота конструкції наче символізує суть Емілії Марті, яка могла б залишитися Еліною Макропулос і прожити одне повноцінне життя, але вимушена була проживати безцільні сторіччя під різними іменами, не пізнавши нічого справжнього, бо справжнє — конечне. Воно може бути вічним, але не в буквальному сенсі, а у філософському сприйнятті: для кожної людини вічним є те, що закінчилося разом з ним. «Померти чи вийти за двері — це одне й те саме», — Карел Чапек.