Це вистава-сповідь. Її дія розгортається не в місті й не в році, а у памʼяті. Перед нами — людина, поет, що колись зробив вибір. І тепер, у тиші власної свідомості намагається пригадати: з чого все почалося? Коли саме він зрадив себе?
Це історія про поета, що став голосом держави, якої боявся. Побудував кар’єру в тоталітарному суспільстві.
А ще, це історія любові, яка не сталася. Любові, що народилася в революційну весну і була затоптана кіньми революції. Любові, що не витримала амбіції та запалення егоцентризму, не витримала страху та компромісу.
У виставі ми не подаємо біографію, але не приховуємо: роздуми про головного героя спровоковані роздумами про життя Павла Тичини. Людини великого дару й великої внутрішньої травми.
Ми працюємо з текстом Куліша, мов із матеріалом памʼяті: монтуємо спалахи, образи, ідеї, звуки, як це, можливо, робив би сам Курбас. У сценічному просторі оживає не лише сюжет, а й естетика українського авангарду 1920-х — як візія, як втрачена можливість, як ехо.
Це не реконструкція історії.
Це реконструкція зламу.
